ЖУРНАЛ
Ланцюг рук — літо, коли Жиронда трималася разом
Ми завжди фотографуємо той самий кадр: постать у касці перед помаранчевою стіною. Він правдивий, але неповний. Того літа за цим пожежником були фермер, який ушосте наповнював цистерну, секретарка мерії, що шукала номер вісімдесятидев’ятирічної пані, волонтер, який опівночі розкладав розкладачки в спортзалі, і незнайомець, який написав у сільській групі: «у мене є дві кімнати». Саме про цей ланцюг ми й хочемо розповісти.
Пожежники: четверо з п’яти не були зобов’язані їхати
Усе ж почнімо з них, адже до них сходиться все. У Варі пожежа, що спалахнула 22 липня на висотах Понтевеса, випалила майже 2 500 гектарів; близько 1 200 пожежників змінювали одне одного вдень і вночі, а приблизно 400 мешканців Понтевеса й Баржоля вирушили з дому з сумкою в руці. У Жиронді кілька днів потому довелося задіяти FR-Alert, щоб наказати евакуацію; лише у вівторок боролися з приблизно чотирнадцятьма новими займаннями, за двадцять чотири години проклали понад сто двадцять кілометрів мінералізованих смуг — і лише після цього мешканці Ле-Айяна, Меріньяка та Езіна змогли повернутися додому.
Менше відомо про те, хто носить ці однострої. У Франції переважна більшість пожежників — добровольці: у них є інша робота й інше життя, але щойно лунає сигнал, вони вирушають. Медсестра, яка закінчує зміну, тесляр, який залишає будівельний майданчик, студентка, яка відкладає підготовку до іспитів. Вони тренуються вечорами, проходять навчання у вихідні, а в день пожежі вони на місці — точнісінько як професійні пожежники, з тими самими ризиками й без жодного примусу.
Ціна була страшною. Від початку липня у Франції загинули четверо пожежників: молодий доброволець у Савої 8 липня, двоє наших у Жиронді 21 липня під час боротьби з пожежею поблизу аеропорту Бордо-Меріньяк, а в ніч із 27 на 28 липня — капрал Лоран Мансон, тридцяти восьми років, доброволець, у департаменті Буш-дю-Рон. Ще вісімдесят вісім людей вийшли з цих пожеж пораненими. Ми записуємо їхні імена й числа, бо вшанування без цифр швидко стає фігурою мови, а їхні родини рахують не гектарами.
Фермери й виноградарі: перше підкріплення, часто найшвидше
У палаючій сільській місцевості є допомога, яка прибуває раніше за підкріплення, бо вже перебуває там. Це фермери й виноградарі. У них є те, чого пожежникам завжди бракує в перші п’ятнадцять хвилин: вода — водовози, баки для обробки, фермерські цистерни, — техніка, здатна прокласти смугу голої землі, де вогонь, можливо, зупиниться, і, головне, знання місцевості, якого не дасть жодна мапа: де проходить стежка, якої вже немає в кадастрі, які ворота ведуть до дальньої ділянки, де вже двадцять років чекає підземна цистерна.
Багато хто працював усю ніч поруч із професіоналами, скоординовано, з тією селянською сумішшю спокою й упертості. А повернувшись, вони дивилися на те, що залишилося від їхньої праці: обпалені ряди виноградної лози, знищені вулики, паркани, які треба відновити, гектари, застраховані лише наполовину, техніка, що була не майном, а робочим інструментом, тобто їхнім майбутнім. Вони спершу врятували сусідський дім, а потім свій — і нікому про це не розкажуть.
Місцеві обранці й комунальні працівники: ніч, коли мерія стає штабом
У сільського мера немає кризового штабу. У нього є телефон, ключ від спортзалу й список — той список літніх людей, самотніх, тих, хто залежить від кисню, не має авто; його перечитують о третій ночі, молячись, щоб нікого не забути. Цього літа в громадах, яким загрожувала небезпека, саме мери та їхні працівники відчиняли будинки культури, розставляли столи, знаходили ковдри, вели журнали прийому, заспокоювали родину, яка не говорила французькою, телефонували тваринникові й казали, що він може привезти худобу.
Вони також виконували найневдячнішу частину роботи: казали «треба їхати зараз» тому, хто відмовлявся залишати дім, — і лишалися ввічливими, наполегливими та поверталися знову. Місцевим обранцям, секретарям мерій, технічним працівникам, муніципальним поліцейським — усім, чиї імена не з’являться в жодному повідомленні, ці рядки кажуть: ми бачили, що у вас горіло світло.
Асоціації: логістика підтримки
Коли сотні людей уночі прибувають до спортзалу, хтось уже має знати, що робити. Це робота акредитованих асоціацій цивільного захисту — Французького Червоного Хреста, Protection civile, рятувальників і їхніх місцевих аналогів, — а також великих благодійних асоціацій, які до них долучаються: зустрічати людей, розміщувати їх, роздавати воду й їжу, облаштовувати пункт першої допомоги, піклуватися про вразливих, вислуховувати тих, хто не витримує о другій ночі. Вони також забезпечують те, чого ніхто не бачить: підтримку самих рятувальників, психологічну допомогу після події, відновлення й оформлення документів.
Поруч із ними — комунальні резерви цивільного захисту, тобто мешканці, які заздалегідь пройшли підготовку й долучилися до роботи своєї мерії, та асоціації захисту тварин, які евакуюють коней, наляканих котів, свійських тварин, бо для багатьох родин тварина — не дрібниця: це член сім’ї, якого не хотіли покидати. Усі ці люди носять жилет, а не каску, і не вимірюють свій вечір годинами.
І ще анонімні люди, які ні в кого не питали дозволу
А ще є те, що не вписується в жодну організацію. Сусід, який тягне назад триста метрів садового шланга. Пекар, який о п’ятій ранку привозить круасани до пожежної частини. Жінка, яка доглядає двох дітей, щоб батьки могли звільнити свій дім. Той, хто пере форму, та, хто приносить зарядні пристрої для телефонів, той, хто безкоштовно відчиняє свій будиночок у розпал сезону, ті, хто залишають миски для собак, прийнятих у терміновому порядку, учасники сільських груп, які просто пишуть: «у мене є дві кімнати, скажіть».
Цю частину неможливо виміряти чи спланувати, і саме вона дає змогу пережити катастрофу. У неї є старомодна назва, яка ще ніколи не була такою влучною: солідарність.
Чого нас навчає цей ланцюг
Одну річ треба сказати серйозно: на момент публікації вогонь не забрав життя жодного мешканця — ні у Варі, ні в Жиронді. Будинки згоріли, робочі знаряддя були втрачені, але евакуації дали результат. Це не випадковість. Це прямий наслідок мужності одних і дисципліни інших: до попереджень поставилися серйозно, вчасно погодилися виїхати, виконували вказівки. Єдині втрати цього літа — чоловіки, які захищали інших, і вже це саме собою свідчить про наш борг перед ними.
Другий урок суворіший. Такий прекрасний ланцюг не мав би компенсувати те, до чого не підготувалися. Розчищайте рослинність довкола будинків — це вимога закону й насамперед захист. Долучайтеся до комунального резерву своєї мерії, якщо маєте час і сили. Навчайтеся прийомів, які рятують життя. Забезпечте пожежні служби ресурсами для сезону, який стає довшим. І виконуйте кліматичні зобов’язання, бо кожна відвернена десята частка градуса означає трохи менш займисті літа для тих, хто прийде після нас.
Як справді допомогти
Не їдьте в зону пожежі: автомобіль цікавих на вузькій дорозі зупиняє автоцистерну. Переказуйте гроші акредитованій асоціації замість того, щоб приносити непотрібні речі — їхнє сортування забирає години волонтерської праці. Долучайтеся заздалегідь: комунальний резерв, добровільна пожежна служба, волонтерство в асоціаціях; готуються в лютому, а не в день пожежі. Перевірте свої страховки й обов’язки щодо розчищення рослинності. А якщо нічого з цього не можете зробити: прихистіть, нагодуйте, догляньте за дітьми, вислухайте — саме тут починається ланцюг.
Усім, хто цього літа тримав шланг, кермо, ключ від спортзалу, чиюсь руку: дякуємо. Слово маленьке, а те, що ви винесли на своїх плечах, — ні.
— Редакція Terondo, на прохання Одрі