ЖУРНАЛ
Дев’ять місяців між двома літами, щоб підготуватися й діяти
Авторська колонка
Марі-Крістін Корфу
Це перший текст, який я пишу за допомогою штучного інтелекту. Щоб усе було зрозуміло: ідеї, переконання й виправлення — мої; я написала їх від руки, а потім перечитала. ШІ допоміг мені надати їм форми. Я підписую цей текст і відповідаю за нього.
Дев’ять місяців… Дев’ять місяців?
Щоб якомога більше запобігти такій екологічній, економічній — а передусім людській — катастрофі.
Чого нас має навчити літо 2026 року?
Кліматичних лих і так забагато: вони спустошливі, їх так важко уникнути, і до того ж вони послаблюють і людей, і природу, якої ми так потребуємо. Заради нас і тих, хто прийде після нас: дітей та онуків.
Я написала ці рядки від руки одного вечора, відклавши газету. Вони нічого ні в кого не просили. Лише ставили запитання, яке не давало мені спокою: дев’ять місяців.
Дев’ять місяців — стільки триває рік без великих пожеж. Жовтень, листопад, грудень, січень — аж до перших спекотних днів. Дев’ять місяців, протягом яких ліс чекає на роботу, яку майже ніхто не виконує.
Адже пожежу не перемагають у серпні. Її перемагають або програють у лютому — у тиші місяців, коли про ліси вже ніхто не говорить.
Те, що побачить кожен, хто гуляє лісом
Не обов’язково бути лісівником. Підлісок захаращений. Чагарники сягають нижніх гілок і утворюють ідеальні драбини, якими вогонь дістається до крон дерев. Стежки, якими колись їздили вантажівки, заростають. Приватні ділянки, поділені на частини, успадковані, напівзабуті, вже ніхто не доглядає. А біля житлових кварталів рослинність торкається віконниць.
У цій роботі немає нічого загадкового. Потрібні люди, час, робочі руки. Саме цього й бракує — тоді як іншим у той самий час бракує роботи.
Ідея одним реченням
Дев’ять місяців на рік ліс потребує роботи, якої ніхто не виконує; люди ж цілий рік шукають роботу, якої не можуть знайти. Поєднаймо їх.
Не як покарання, замаскованого під солідарність, а як професію: сезонні бригади з догляду за лісом, які наймають восени й навесні, оплачують їхню працю, навчають, споряджають і доручають керівництво фахівцям. Контракт, зарплата, а в результаті — кваліфікація.
Їхня робота цілком конкретна: розчищати узбіччя доріг і території навколо будинків, знову відкривати шляхи для рятувальників, проріджувати надто густий підлісок, доглядати за водозабірними точками, допомагати літнім або віддаленим власникам ділянок виконувати те, що їм уже не під силу самотужки.
Пропонувати, ніколи не примушувати
Ключове слово — пропонувати. Підтримувати людину, яка шукає роботу, справедливо, і цього не можна позбавляти. Але запропонувати охочим корисну роботу, оплачувану за справедливою ставкою, яка залишить по собі вміння і вцілілий ліс, — краще, ніж змушувати їх чекати.
Обов’язок перетворив би професію на покарання. Та й не довіриш бензопилу на крутому схилі тому, кого туди відправили силоміць. Тут добровільність — не люб’язність, а умова безпеки.
Розрахунок простий і однаковий за будь-якого клімату. Один гектар, що згорів, коштує годин роботи авіації, колон підкріплення, компенсацій, висаджування нових дерев — а часом і життів. Один доглянутий гектар коштує годин людської праці, оплаченої людям, які інакше чекали б.
І ті, хто виділив би кілька вихідних
Поряд із цими робочими місцями є всі ті, хто готовий віддати трохи свого часу і вже є всюди: туристи, мисливці, громадські організації, мешканці, які люблять свій пагорб. Їм бракує знаку — конкретного визнання за відданий час. Не для того, щоб купити їхню щедрість, а щоб сказати: вона має значення.
Три умови і четверта
Навчання: лісова робота щороку призводить до травм і смертей; тут не можна діяти навмання. Нагляд: працювати за планом, під керівництвом фахівців, а не покладатися на випадкову добру волю. Тривалість: програма, яку поновлюють щороку, а не оголошення після катастрофи, забуте з першим дощем.
І четверта умова, менш технічна: повага. Ці жінки й чоловіки не були б статистами політики зайнятості. Вони виконували б важку, брудну, необхідну роботу — результат якої ніколи не видно, адже пожежа, якої не сталося, не потрапляє на перші шпальти.
Тим, хто це втілить
Цього літа ми подякуємо пожежникам. Скажемо це щиро, і вони безмежно на це заслуговують. Але найкращий спосіб подякувати їм — не аплодувати в серпні, а дати їм у січні ліс, який горить гірше.
Ніщо з цього не належить лише одній країні. Усюди, де ліс підступає до будинків, і всюди, де люди шукають роботу, можливе таке саме поєднання. Тепер літа схожі одне на одне від континенту до континенту; дев’ять місяців перед ними — також.
Коли якийсь уряд — наш чи інший — запровадить це, він зробить для безпеки всіх більше, ніж десять планів, оголошених перед ще гарячим попелом.
Того дня я зніму капелюха.
— Марі-Крістін Корфу