ЖУРНАЛ
Від агори до стрічки новин: як кожне покоління дізнається новини
Завжди ми хотіли одного й того самого: знати, що відбувається, і чи це правда. Змінюються посланець, швидкість і той, хто відбирає новини замість нас. Подорож із шістьма зупинками: від грека, який слухає промовця на громадській площі, до юнака, що водить пальцем по екрану, а потім — погляд на те, що чекає на нас попереду.
Афіни, V століття до нашої ери: голос, ноги й вогонь
В Афінах новини передають усно. Їх чують на агорі — великій площі, де торгують, розмовляють і де глашатаї оголошують рішення міста. Або від промовця на народних зборах на пагорбі Пнікс. Знати, що відбувається, означає бути там, стояти серед інших і дослухатися.
Якщо новина надходить здалеку, її несуть ноги. У 490 році до н. е. гонець Фідіппід, як вважають, подолав близько 240 кілометрів між Афінами та Спартою, щоб попросити про допомогу перед Марафонською битвою; Геродот пише, що він прибув наступного дня після відправлення. А коли потрібно ще швидше, запалюють вогні: в «Агамемноні» Есхіла ланцюг багать на вершинах передає до Аргоса звістку про падіння Трої за одну ніч.
Греки вже не довіряють навіть власним винаходам. У «Федрі» Платон вкладає в уста Сократа історію про єгипетського царя, який дорікає письму за те, що воно дає людям видимість знання без пам’яті. Майже через двадцять чотири століття так само сперечаються про екрани. А починає свою книгу зі слів про виклад своєї «розвідки» — грецькою historía, звідки походить наше слово «історія» — теж грек, Геродот. Для нього досліджувати означало подорожувати, спостерігати, розпитувати, а потім розповідати.
Середньовіччя: дзвін, глашатай і лист купця
У Середньовіччі новини слухали гуртом, у визначений час і рідко за власним вибором. У неділю проповідь правила за газету: священник казав, у що треба вірити, а також що вирішив сеньйор чи король. На перехресті глашатай уголос читав укази. Дзвін сповіщав про годину, свято, пожежу чи тривогу. На ринку й у заїзді збирали новини з розповідей мандрівників, прочан і менестрелів.
Для торгівлі вибудовується справжня система листування. Тосканський купець Франческо Датіні (1335–1410) залишив після себе близько 143 000 листів, якими обмінювалися майже 300 міст: ціни, війни, бурі, врожаї. Регулярні кур’єри, зокрема, сполучали Флоренцію з Брюгге та Барселоною. На доставку новини йшли дні, часто тижні, а разом із нею приходив і сумнів: чи вона досі правдива?
Потім усе пришвидшується. Близько 1450 року друкарський верстат Гутенберга дає змогу поширювати той самий текст сотнями, а згодом і тисячами примірників; у 1631 році виходить перша французька газета; далі з’являються телеграф, радіо, телебачення. Щоразу новина долає відстань швидше й далі; щоразу хтось непокоїться. Побачити, якою була преса колись, можна в кіоску старих газет Terondo.
1976 рік: вечірня зустріч
П’ятдесят років тому новини були подією, на яку збиралися. Газета приходила вранці разом із кавою. Радіо на кухонному столі за розкладом повідомляло заголовки. А ввечері родина сідала перед випуском телевізійних новин: у франкомовній Швейцарії Téléjournal виходить із 1 листопада 1954 року, а спочатку програма тривала лише п’ятнадцять хвилин.
Мало каналів, мало голосів і редакція, яка вирішувала, що важливо: вибору не було — новини просто отримували. Ціною такої обмеженої пропозиції була залежність від тих, хто відбирав матеріали. Перевагою — спільна основа: усі бачили те саме й обговорювали це наступного дня в офісі, кав’ярні чи на шкільному подвір’ї.
Про радіо як спільний ритуал читайте в статті Вечір, коли весь світ дослухався; про покоління, яке виросло з транзистором, — До мемів: покоління, яке винайшло молодість.
2006 рік: з’являється веб, смартфона ще немає
Двадцять років тому новини читали на настільному комп’ютері — на сайті газети чи порталі — і починали обирати джерела: блоги, RSS-стрічки, онлайн-відео. 2006-й став переломним роком. У липні запустили Twitter. У вересні Facebook відкрився для всіх і запровадив стрічку новин. У жовтні Google оголосила про купівлю YouTube за 1,65 мільярда доларів. Смартфон з’явився лише за рік, разом з iPhone.
Уперше новини надходять не лише з редакції: вони циркулюють між нами. Швидкість змінюється з годин на хвилини, а відбір непомітно переходить від журналістів до алгоритмів і наших друзів.
2026 рік: стрічка, відео й асистент
Сьогодні новини самі знаходять нас. Згідно з Digital News Report 2026 Інституту Reuters (майже 100 000 опитаних у 48 ринках), соціальні мережі та відеоплатформи вперше стали найпоширенішим способом отримувати новини онлайн: 54 % людей користуються ними щотижня, тоді як сайтами й застосунками самих медіа — 51 %. 77 % щотижня дивляться новинні відео. Автори контенту та інфлюенсери посіли місце поруч із редакціями.
З’являється й новачок: асистент зі штучним інтелектом. Щотижня ним користуються для отримання новин 10 % опитаних проти 7 % роком раніше; серед людей до 35 років цей показник становить 16 %.
У багатьох сім’ях покоління вже не живуть в одному потоці: дідусі й бабусі залишаються з вечірніми новинами чи радіо, батьки переходять між застосунками й розсилками, підлітки дивляться короткі відео. Ціна достатку — довіра: вона впала до 37 %, найнижчого рівня за весь час вимірювань у звіті, і знижується у 29 із 48 ринків.
Завтра: три сценарії, жодних прогнозів
Ніхто не знає, як ми отримуватимемо новини у 2036 році. Редакції вже готуються. У прогнозному звіті того самого інституту за 2026 рік 280 керівників медіа з 51 країни очікують, що за три роки трафік із пошукових систем скоротиться на 43 %, бо асистенти відповідатимуть безпосередньо замість того, щоб показувати посилання.
Якщо провести одну й ту саму новину крізь усі епохи, тенденція очевидна: дедалі швидше, дедалі персональніше.
Вимальовуються три сценарії, які до того ж можуть поєднуватися:
- Персоналізована стрічка. Алгоритм вивчає, що нас затримує, і показує лише це. Жодного зайвого шуму, зате більше нікому нам заперечити.
- Асистент, який підсумовує. Ставимо запитання — отримуємо відповідь; статті стають джерелами. Величезна економія часу, якщо знати, хто добирає джерела й хто їм платить.
- Доказ походження. Стандарти, що додають до фото чи відео історію його створення («content credentials»), уже існують. Якщо такі позначки стануть звичними, знання про походження зображення буде не менш цінним орієнтиром, ніж саме зображення.
За цими сценаріями постають чотири питання:
- Довіра: кому вірити, якщо можна сфабрикувати будь-що?
- Плюралізм: як і далі бачити те, що нас непокоїть?
- Фінансування: якщо ніхто не натискає на посилання, хто платитиме журналістам?
- Освіта: уміння перевіряти інформацію стає базовою навичкою в будь-якому віці.
Що не змінюється
Між агорою та стрічкою є незмінне: нам хочеться побачити все на власні очі. Так робив наш грецький дослідник Геродот: подорожував, спостерігав і слухав, перш ніж розповісти. Радіостанції, телеканали й вебкамери з усього світу, зібрані Terondo, — скромний спосіб повернутися до цього: наживо послухати афінську радіостанцію, відкрити вебкамеру в порту на іншому кінці світу — без фільтрів і коментарів. У кожного покоління свій інструмент; цікавість залишається тією самою.
Спробуйте зараз
- Послухайте радіостанції світу
- Подивіться телеканали
- Перегляньте старі газети
- Також читайте Коли читали вголос
Джерела: Інститут Reuters з вивчення журналістики, Digital News Report 2026 і Journalism, media, and technology trends and predictions 2026; Геродот, «Історії», I (початок) і VI; Платон, «Федр»; Есхіл, «Агамемнон»; архіви компанії Датіні, Прато; Швейцарське радіо і телебачення, історія Téléjournal.
Кредити: ілюстрації — Terondo. Фото: афінська агора — George E. Koronaios, CC BY-SA 4.0; Середньовіччя — Sailko, CC BY 3.0; 1976 рік — Bert Verhoeff / Anefo, Nationaal Archief, CC0; 2006 рік — nikoretro, CC BY-SA 2.0; 2026 рік — Rawpixel Ltd, CC BY 2.0. Усі фото — через Wikimedia Commons.